Блог | Не відбудувати стару, а створити нову: яку медицину держава планує для України після війни

МОЗ переходить від логіки окремих реформ до побудови нової моделі медичної системи, що насправді означає проєкт Програми діяльності Уряду №15521

Проєкт Програми діяльності Кабінету Міністрів України №15521 важливий для системи охорони здоров’я не лише переліком конкретних завдань, які отримує Міністерство охорони здоров’я. Його значення значно ширше, оскільки медицина дедалі виразніше вписується у загальну модель стійкості держави, економічного відновлення, цифрової трансформації та європейської інтеграції. Якщо раніше державна політика у сфері охорони здоров’я часто сприймалася передусім як послідовність окремих реформ фінансування, мережі закладів, закупівель, цифровізації чи кадрової політики, то сьогодні поступово формується інша оптика оскільки тепер необхідно не просто реформувати окремі елементи системи, а спроєктувати систему, яка буде здатна працювати за принципово інших умов.

Українська медицина більше не може планувати свій розвиток так, ніби головним завданням є повернення до стану, який існував до повномасштабної війни. Навіть якщо фізично відновити всі пошкоджені лікарні, це ще не означатиме відновлення системи охорони здоров’я. Війна змінила демографію країни, структуру захворюваності, потребу в реабілітації, психічному здоров’ї, протезуванні, реконструктивній та складній хірургії, лікуванні травм, а також кадровий баланс між регіонами і саму географію доступу до медичної допомоги. Тому відновлення української медицини дедалі менше може означати просте повернення втраченого і дедалі більше має означати створення нової системи, пристосованої до реальності воєнного часу та майбутнього членства України в Європейському Союзі.

Саме в цьому контексті слід читати проєкт №15521. Його стратегічний сигнал полягає в тому, що охорона здоров’я розглядається вже не як ізольована галузь, а як одна з критичних систем держави, від стійкості якої залежить людський капітал, економіка, обороноздатність, соціальна стабільність і здатність країни відновлюватися. Цей підхід логічно продовжує вже сформовану державну політику. МОЗ реалізує Стратегію розвитку системи охорони здоров’я до 2030 року, а Кабінет Міністрів визначив операційні заходи з її реалізації. У центрі цієї політики перебувають доступність і якість медичної допомоги, кадрова стійкість, цифровізація, розвиток інфраструктури, забезпечення лікарськими засобами та поступове наближення української системи до європейських стандартів.

Тому проєкт №15521 варто сприймати не як черговий перелік урядових намірів, а як спробу зібрати вже започатковані процеси в одну управлінську конструкцію. Вона тримається на кількох взаємопов’язаних речах, на людях, фінансуванні, доступності допомоги, інфраструктурі, цифрових системах, лікарських засобах, технологіях та здатності держави створювати правила, у яких ці елементи не конфліктують між собою.

Сьогодні вже не про цілі, тут ми говоримо, чи зможе Україна побудувати систему, в якій ці цілі працюватимуть разом, а не конкуруватимуть між собою. Можна одночасно інвестувати в нові лікарні й втрачати лікарів. Можна закуповувати сучасне обладнання й не мати достатньої кількості фахівців, які здатні на ньому працювати. Можна створювати цифрові сервіси й продовжувати використовувати паперову управлінську культуру. Можна збільшувати фінансування медичної допомоги, але не вирішувати питання економічної обґрунтованості тарифів та фінансової стійкості закладів.

Отже, справжній виклик полягає вже не у формулюванні правильної політики, а в її узгодженій реалізації.

Люди це головний актив системи, який неможливо швидко відбудувати і на них документ робить акцент. Найбільш критичним елементом майбутньої конструкції української медицини є не будівля лікарні і навіть не бюджет. Це люди. Медичний працівник будь то лікар, медична сестра, парамедик, реабілітолог, психолог, фармацевт, лабораторний спеціаліст поступово стає головним дефіцитним ресурсом системи. Саме тому кадрові рішення, які сьогодні формуються у державній політиці, необхідно оцінювати значно ширше, ніж як питання освіти або підвищення заробітної плати. Україна фактично стоїть перед необхідністю змінити саму модель організації медичної праці.

Традиційна система десятиліттями будувалася навколо лікаря як центральної фігури, яка одночасно приймає клінічні рішення, виконує значну частину організаційних функцій, працює з документацією, координує лікування і нерідко компенсує собою недоліки всієї системи. Така модель стає дедалі дорожчою і менш ефективною.

Сучасна медицина рухається до командної роботи, в якій функції розподіляються між фахівцями відповідно до їхньої компетентності, а лікар концентрується передусім на тих клінічних рішеннях, які справді потребують його професійного рівня.

У цьому контексті розвиток медсестринства може виявитися однією з найбільш важливих і водночас недооцінених реформ найближчих років. Якщо Україна зможе одночасно змінити освіту, професійні стандарти, обсяг компетенцій, систему відповідальності та модель оплати праці медичних сестер, це вплине не лише на саму професію. Це змінить економіку медичної допомоги.

Система отримає можливість збільшувати доступність послуг не лише через постійне нарощування кількості лікарів, а й через більш раціональний розподіл професійних функцій. Однак розширення компетенцій медсестринства повинно супроводжуватися чітким визначенням меж професійної відповідальності, належною освітою, сучасними професійними стандартами та відповідною оплатою праці.

Те саме стосується заробітної плати. Підвищення доходів медичних працівників є необхідною умовою кадрової стійкості, однак саме по собі воно не може бути єдиним показником успішності кадрової політики. Для системи важливо одночасно забезпечити гідний дохід медичного працівника, зменшити професійне вигорання, підвищити продуктивність, утримати фахівця в системі та не погіршити доступність допомоги для пацієнта.

Майбутня кадрова політика однозначно неминуче буде пов’язана з цифровізацією, автоматизацією, делегуванням функцій, розвитком сучасного медсестринства та зміною організації праці. Інакше система ризикує просто збільшити витрати, не змінивши кінцевий результат.

Окремої уваги заслуговує лікарська резидентура. Тут важливо правильно розставити акценти оскільки резидентура не є новою ідеєю, яка лише з’являється у проєкті Програми діяльності Кабінету Міністрів №15521. Вона вже запущена як новий елемент системи післядипломної підготовки лікарів. Саме тому положення проєкту Програми щодо подальшого розвитку кадрового потенціалу та сучасних моделей професійної підготовки варто розглядати як логічне продовження вже розпочатого процесу, а не як його початок.

Сам факт запуску резидентури має значення значно більше, ніж може здатися на перший погляд. Українська система підготовки лікарів тривалий час будувалася за моделлю, у якій формальне отримання спеціальності не завжди було достатньо тісно пов’язане з тривалим професійним становленням у складному клінічному середовищі. Особливо це важливо для спеціальностей, у яких сучасний лікар повинен не просто знати теоретичний матеріал, а роками працювати поруч із досвідченими командами, бачити значний обсяг складних клінічних випадків, освоювати нові технології та поступово брати на себе дедалі більший рівень професійної відповідальності.

Саме для цього і потрібна резидентура. Її поява означає поступовий перехід від моделі, в якій молодий лікар після завершення формальної підготовки значною мірою самостійно проходить шлях професійного становлення, до структурованого професійного розвитку в конкретному клінічному середовищі. Майбутній фахівець навчається не лише спеціальності як набору знань, а й самій культурі сучасної медицини, наприклад командній роботі, клінічному мисленню, роботі зі складними технологіями, доказовим підходам, оцінці ризиків і відповідальності за прийняті рішення.

Україна вже почала впроваджувати резидентуру у складних високотехнологічних спеціальностях. Першою стала нейрохірургія, а надалі модель була розширена на інші складні напрями, зокрема кардіохірургію та клінічну онкологію. Тому положення проєкту №15521, які передбачають подальший розвиток кадрового потенціалу, потрібно оцінювати саме як наступний етап.

Найбільша цінність наступних державних рішень тут полягає не у створенні ще одного механізму, а у послідовному розвитку вже створеного. Запустити резидентуру то лише перший крок. Значно складніше забезпечити достатню кількість якісних клінічних баз, підготувати наставників, сформувати зрозумілу фінансову модель, забезпечити достатній клінічний обсяг для підготовки та, що не менш важливо, створити для молодого лікаря реальну професійну перспективу після завершення резидентури.

Саме на цьому етапі резидентура перестає бути лише освітнім питанням і перетворюється на інструмент державного кадрового планування.

Україна повинна не просто готувати більше лікарів. Вона має навчитися прогнозувати, яких саме фахівців потребуватиме через п’ять, десять або п’ятнадцять років, з урахуванням наслідків війни, демографічних змін, старіння населення, розвитку технологій та інтеграції української медицини до європейського простору.

У цьому сенсі резидентура може стати одним із найбільш точних інструментів державної кадрової політики. Якщо її розвиток буде пов’язаний із реальними потребами системи, держава зможе не просто реагувати на вже сформований кадровий дефіцит, а почати управляти ним заздалегідь.

Цифрова медицина як наступний етап шляху від електронного обліку до цифрового управління

Україна вже має значний цифровий фундамент у сфері охорони здоров’я. Електронна система охорони здоров’я охоплює величезний масив медичних даних, заклади, лікарів та пацієнтські сервіси. Однак справжній потенціал цифрової трансформації полягає не у кількості створених електронних послуг.

Наступний етап полягає в тому, щоб дані почали реально працювати на управління системою.

Це означає можливість точніше планувати потребу в медичних кадрах та обладнанні, бачити реальне навантаження на заклади, оцінювати якість медичної допомоги, прогнозувати потреби населення, контролювати фінансування та будувати маршрути пацієнтів на основі реальних даних.

Саме тому цифровізацію необхідно розглядати не як окремий ІТ-проєкт, а як нову інфраструктуру охорони здоров’я.

Водночас чим більше медицини переходить у цифрове середовище, тим гострішими стають питання захисту персональних даних, кібербезпеки, доступу до медичної інформації, відповідальності за цифрові рішення та використання штучного інтелекту. Лікар повинен розуміти межі власної відповідальності під час використання алгоритмічних систем, пацієнт – розуміти, як використовуються його дані, а медичний заклад – мати зрозумілі правила кіберзахисту та управління цифровими ризиками.

Тому майбутня цифрова медицина потребуватиме не лише технологій, а й нової архітектури довіри.

Медична інфраструктура, як окремий напрям, оскільки сьогодні всім зрозуміло, що відбудувати недостатньо, потрібно створити життєздатну систему.

Одна з найбільших помилок, яку Україна може допустити під час післявоєнного відновлення, просто відбудувати медичну інфраструктуру в тому вигляді, в якому вона існувала раніше. Відновити будівлю означає відновити квадратні метри. Але це не означає відновити медицину. Сучасна лікарня повинна проєктуватися з урахуванням маршруту пацієнта, кадрової спроможності регіону, сучасних технологій, енергетичної автономності, можливості працювати під час блекаутів, цифрової інтеграції, безпеки персоналу та пацієнтів, сучасної діагностики і зміни структури населення.

У цьому сенсі масштабне відновлення медичної інфраструктури створює для України не лише проблему, а й унікальну можливість модернізації.

Однак тут требо чітко розуміти хто нестиме відповідальність за економічну модель нової інфраструктури? Сучасний медичний центр це ж не тільки будівля. Це персонал, обладнання, сервісні контракти, програмне забезпечення, витратні матеріали, енергетична безпека, кіберзахист, навчання персоналу та постійне технологічне оновлення. Тому рішення про будівництво повинно включати не лише вартість створення об’єкта, а й вартість його життєвого циклу. Тому йдеться не лише про відновлення чи будівництво лікарняних будівель. Важливо створити медичні центри, які матимуть достатню кадрову, технологічну та фінансову спроможність і зможуть стабільно працювати та розвиватися в довгостроковій перспективі.

Фармацевтика яка вже не тільки про здоров’я

Фармацевтичний напрям у майбутній архітектурі системи має особливе значення. Війна продемонструвала, що залежність країни від зовнішніх поставок критично важливих лікарських засобів може бути не лише економічною проблемою, а питанням національної безпеки.

Тому розвиток фармацевтичного сектору потрібно розглядати одночасно як питання доступу пацієнта до лікарського засобу, економічної стійкості держави та інтеграції українського виробництва до європейського ринку.

Для України це також можливість перестати бути переважно ринком споживання медичних технологій і посилити власну роль у виробництві лікарських засобів, медичних виробів, цифрових медичних продуктів та інших технологій охорони здоров’я.

Однак для цього необхідна передбачувана регуляторна політика. Бізнес не може інвестувати значні кошти у виробництво, дослідження, обладнання, сертифікацію та розвиток технологій, якщо правила змінюються швидше, ніж завершується інвестиційний цикл.

Саме тому європейська інтеграція фармацевтичного сектору – це не лише технічна адаптація українських нормативних актів до законодавства ЄС. Це також питання довіри бізнесу до держави як регулятора.

І найскладніше завдання поєднати державну медицину та ринкову економіку. Українська система охорони здоров’я вже давно перестала бути виключно державною. У ній одночасно працюють державні, комунальні та приватні надавачі, присутні приватні інвестиції, страхові механізми, міжнародна допомога, благодійне фінансування, договори з НСЗУ та прямі платежі за послуги, які не входять до державного пакета гарантій. Але нормативна архітектура цієї змішаної системи все ще не завжди відповідає її економічній реальності. У найближчі роки Україні доведеться остаточно визначитися, як саме держава взаємодіятиме з приватним сектором. Сильний регулятор не означає регулятора, який автоматично надає перевагу державній або комунальній формі власності. Сильна держава повинна встановлювати однакові вимоги до якості, безпеки, прозорості та відповідальності, а вже пацієнт, страховик або державний закупівельник повинен мати можливість обирати надавача за результатом.

Це особливо важливо для високотехнологічної діагностики, реабілітації, лабораторної медицини, приватних інвестицій у медичну інфраструктуру, фармацевтики та нових медичних технологій.

Україна не зможе швидко модернізувати систему охорони здоров’я лише за рахунок бюджету. Приватний капітал уже присутній у медицині, тому питання сьогодні полягає не в тому, чи допустити його до системи, а в тому, чи буде створено модель, у якій приватні інвестиції працюватимуть на інтерес пацієнта та розвиток системи, а інвестор при цьому матиме зрозумілі правила, захист своїх вкладень і можливість планувати діяльність на тривалий період.

І останній пункт, на якому б хотілось зупинитись, це фінансування в якому важливий не лише обсяг коштів, а спосіб їх використання.

У 2026 році на реалізацію Програми медичних гарантій передбачено понад 191,6 млрд гривень. Це значний ресурс, однак сам обсяг фінансування ще не означає реформу. Ключовим стає питання того, як саме цей ресурс розподіляється, чи відповідають тарифи реальній вартості послуг, наскільки фінансова модель стимулює якість і доступність, чи здатні медичні заклади планувати свою діяльність і чи пов’язаний отриманий ресурс із конкретним результатом для пацієнта. Фінансування повинно поступово ставати інструментом управління системою, а не лише механізмом покриття поточних витрат. Це особливо важливо для кадрової політики. Якщо держава хоче підвищувати оплату праці медичних працівників, одночасно необхідно змінювати продуктивність системи, організацію праці, професійний розподіл функцій, цифрові процеси та економічну модель закладів.

Інакше збільшення фінансування може лише збільшити витрати, не створивши відповідного зростання якості та доступності.

Документ сильний, але його справжня перевірка почнеться після затвердження

Проєкт Програми діяльності Уряду №15521 варто оцінювати серйозно і водночас без зайвої декларативності. Його сильна сторона полягає у системному баченні та правильному визначенні ключових проблем. Українська медицина справді потребує одночасного розвитку людського капіталу, цифрових технологій, інфраструктури, фармацевтичної спроможності, сучасної системи фінансування та європейської інтеграції.

Важливо, чи зможемо ми перетворити правильні стратегічні орієнтири на працюючу систему?

Між державною програмою і реальною зміною в лікарні, аптеці, лабораторії чи кабінеті лікаря існує величезний управлінський простір. Саме в ньому визначатиметься кінцевий результат.

Для кожного стратегічного положення потрібні не лише правильні формулювання, а й наступний рівень як конкретний нормативний механізм, відповідальний орган, фінансування, строки, показники результативності та система контролю.

Особливо важливо не допустити ситуації, коли реалізація програми перетвориться на сукупність окремих наказів, постанов і бюджетних рішень, які формально виконують визначені показники, але не змінюють самої логіки роботи системи.

Програму необхідно буде оцінювати не лише за тим, скільки пунктів виконано, а за тим, що реально змінилося.

Чи скоротився кадровий дефіцит? Чи залишаються молоді фахівці працювати в українській медицині? Чи збільшилася доступність медичної допомоги? Чи стало швидше отримати необхідну діагностику? Чи стали лікарні фінансово стійкішими? Чи зменшилося адміністративне навантаження на медичних працівників? Чи почали цифрові дані реально використовуватися для управління? Чи зросли інвестиції у медичну інфраструктуру та фармацевтичне виробництво? Чи отримав пацієнт кращий результат?

Саме відповіді на ці питання, а не кількість прийнятих нормативних актів, покажуть реальний успіх програми.

Тому проєкт №15521 можна оцінювати як сильний стратегічний документ, який правильно визначає напрям руху. Але його сила водночас створює і головний виклик оскільки чим правильніше сформульована стратегія, тим вищою повинна бути якість її реалізації.

Для України зараз недостатньо мати правильну концепцію медичної системи. Необхідно створити механізм, за якого кожне наступне бюджетне, кадрове, регуляторне, інвестиційне та технологічне рішення працюватиме на одну й ту саму модель.

Якщо цього вдасться досягти, проєкт №15521 може стати не просто черговою програмою діяльності Уряду, а документом, який зафіксує важливий перехід – від реформування окремих елементів медицини до формування нової системи охорони здоров’я. Якщо ж реалізація залишиться фрагментарною, навіть дуже правильні стратегічні положення ризикують залишитися добре сформульованим баченням майбутнього. Тетер починається справжня робота.

Українська медицина поступово виходить за межі поняття "реформа галузі". Вона стає частиною нової архітектури держави, яка одночасно воює, лікує, відновлюється, цифровізується, інтегрується до Європейського Союзу і повинна навчитися будувати системи не на один бюджетний рік, а на десятиліття вперед.