Війна принесла Україні активацію інфекційних хвороб. Зокрема, побільшало випадків захворювання на гепатити та туберкульоз – і у військових, і у цивільних. Зі специфічними медичними проблемами зіткнулися й українці, які були через війну змушені змінювати місце проживання.

Відео дня

Поточний сезон грипу був одним із найскладніших для України за останні десятиліття – вірус A/H3N2 зазнав одразу сім мутацій і став вислизати від вакцин. Водночас пандемія коронавірусу у світі аж ніяк не завершена. Так, варіант COVID-19 Омікрон на 90% став менш летальним, але від цього вірусу ще можна очікувати "сюрпризів". А що з вакцинацією? У випадку і з грипом, і з коронавірусом сьогодні медики рекомендують щеплення тільки людям із груп ризику.

Таку думку в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA висловила лікарка-інфекціоністка, заслужена лікарка України, професорка Ольга Голубовська.

– Як ви оцінюєте поточну ситуацію з грипом в Україні? Наскільки доцільно зараз, у березні, робити щеплення від сезонного грипу?

– Ми пережили один із найскладніших сезонів грипу з моменту завершення надзвичайної ситуації, пов'язаної з пандемією COVID-19. З моменту, коли це все завершилося, – а ми всі знаємо, як за один день це все завершилося, – усі сезони були важкі. Але найважчим сезоном за госпітальною летальністю все ж таки був минулий. У нас були переповнені відділення інтенсивної терапії, а госпітальна летальність сягала 5%.

Цього року важким сезон грипу став за рахунок величезної кількості хворих. Ми, напевно, вже десятиліття такого не бачили. І звісно ж, за рахунок такої величезної кількості хворих частка важких випадків теж зростала і зумовлювала перевантаження системи.

Чому так сталося? Тому що влітку минулого року у вірусі грипу A/H3N2, який щороку циркулює в різних варіантах світом, сталося сім мутацій у ключових ділянках. Тому він став практично повністю нечутливим до тих вакцинних варіантів, які рекомендувала Всесвітня організація охорони здоров'я навесні минулого року.

Зараз ми заходимо у "хвіст" цього спалаху, сезон грипу йде до свого завершення.

Я вважаю, що просто зараз уже немає жодного сенсу вакцинуватися. Чому? Насамперед тому, що він уникає вакцин. Якщо на початку сезону це було виправдано завдяки неспецифічній стимуляції імунітету у вакцин, то зараз це позбавлене жодного сенсу, тому що, крім того, що цей вірус уникає імунітету до циркулюючого варіанта, зараз, у березні місяці, він уже зовсім не такий, яким був у жовтні. Тому зараз необхідно давати рекомендації групам ризику про своєчасне застосування противірусної терапії.

У нашій інфекційній патології лікується все досить добре, тим більше, коли є засоби суворо специфічної терапії. Ці засоби найефективніші, оскільки спрямовані безпосередньо на цей збудник. Наприклад, озельтамівір, для лікування грипу. Усе лікується. Єдина умова – своєчасність призначення, лікування при гострій інфекційній патології повинно починатися з перших днів розвитку клінічних симптомів, ще краще – у перші години.

– Питання щодо COVID-19. Фактично для всіх українців пандемія "закінчилася" 24 лютого 2022 року. Ми просто перестали звертати увагу на цю проблему на тлі набагато більшої проблеми. За вашими оцінками, чи став коронавірус звичайною респіраторною інфекцією? Чи потрібна зараз вакцинація?

– Неправильно говорити, що пандемія закінчилася. Пандемія не закінчилася. ВООЗ не оголошувала про завершення пандемії. Річ у тім, що закінчилася надзвичайна ситуація, пов'язана з пандемією, локдауни. Але оцінка статусу пандемії – це прерогатива ВООЗ. Вони її проголошують і вони ж говорять про її закінчення. Зараз не було оголошено про початок постпандемічного періоду, тому пандемія триває.

Вона просто стала іншою. Чому? Тому що ми, слава богу, дожили до варіанта Омікрон, летальність від якого впала одразу на 90%. Зараз циркулюють безліч його субваріантів. Різні субваріанти не мають великого стосунку до клініки захворювання, але мають більше епідеміологічне значення.

Я б не радила всім розхолоджуватися, тому що вірус видозмінився таким чином, що він, як лакмусовий папірець, проявляє всю хронічну патологію. Людина може не важко хворіти на ковід, зате потім вона не вилазить зі стаціонарів за рахунок декомпенсації тієї хронічної патології, яка в неї є. Наприклад, гіпертонічна хвороба, яку не можуть компенсувати, декомпенсація цукрового діабету.

Я вже не кажу про такий стан, як тривалий ковід, з яким ще не зрозуміло, що робити. Ідеться про людей, які після гострого періоду хвороби через три місяці від дебюту клінічних симптомів не увійшли в стан свого нормального функціонування. Що з ним робити і як його лікувати? Механізми багато в чому вже вивчені, але ще залишається багато невивченого.

Вірус грипу було відкрито 1933 року, він є найбільш досліджуваним у світі вірусом після вірусу імунодефіциту людини, але нескінченно з'являються якісь новини, пов'язані з ним. Що вже говорити про COVID-19? Ми тільки на самому початку його вивчення. Тому тактика людей із груп ризику має бути точно такою самою, як у разі грипу. Є специфічна терапія противірусними препаратами, і її треба застосовувати, навіть якщо людина почувається відносно задовільно. За ковіду немає кореляції між ступенем підвищення температури тіла і тяжкістю та/або наслідками хвороби, на відміну від грипу.

Що з вакцинацією? Я дотримуюся рекомендацій сучасних CDC США, які залишили вакцинацію від COVID-19 групам ризику. Причому сказали, що це має бути спільне рішення лікаря і пацієнта. Я вважаю, що групи ризику можна вакцинувати. А вакцинувати всіх підряд маловивченими препаратами... Тут мають бути інші підходи, щоб ризики вакцинації не перевищували ризики природного перебігу захворювання.

– Чи можете ви назвати якісь специфічні інфекційні захворювання, якщо такі є, які характерні саме для періоду війни? Чи бачите ви захворювання, які стали більш поширеними в Україні за період з 2022 року?

– Не буває соціальних криз в історії людства без активації інфекційних хвороб. Будь-які інфекційні хвороби – це хвороби соціальні. Тому, природно, ми бачимо збільшення кількості пацієнтів із так званими гемоконтактними інфекціями. Це, наприклад, гепатит С, гепатит В. Зараз велике питання з їхньою діагностикою та реєстрацією, але те, що в клініці ми бачимо збільшення цих захворювань – це факт.

Далі - вірусні гепатити з так званим фекально-оральним механізмом зараження, які передаються як кишкові інфекції. Усі чули про масштабний спалах гепатиту А у Вінницькій області. Ці періодичні спалахи трапляються в різних регіонах України. Звичайно ж, буде зростання туберкульозу. Велика проблема з антибіотикорезистентністю, особливо у військових.

Але статистичні дані, на жаль, у нас завжди відстають від реальності, оскільки немає суворих критеріїв, за якими пацієнти потрапляють в офіційну статистику. Наприклад, у людини виявили гепатит С, але людина кудись зникла, пішла по своїх лікарях, і в офіційній статистиці її немає. На жаль, поширення вірусних гепатитів – це прихований епідемічний процес, який відбувається по всьому світу.

Взимку в нас була одна проблема – це страшний холод. Люди хворіли тяжко, не тільки на грип, а й на бактеріальні пневмонії. Якщо в будинку +2... +4 градуси протягом місяця або довше, може захворіти навіть абсолютно здорова людина.

Влітку, коли прийде спека, можуть бути інші проблеми. Коли в людей не працюватимуть ні кондиціонери, ні холодильники. Зараз у продуктових магазинах часто відключені холодильні установки, тобто не дотримується відповідний температурний режим. Поки що на вулиці досить прохолодно, але коли потеплішає, це стане проблемою.

– Чи бачите ви якісь специфічні зміни, пов'язані з війною саме в медичній допомозі, яку сьогодні надають державні установи? Чи бачите ви, наприклад, що планові медичні процедури відкладаються за рахунок невідкладної допомоги українським військовослужбовцям?

– Коли виникає якась надзвичайна ситуація, ми її бачили під час ковіду, ніхто ж не порахував скільки людей загинуло просто від ненадання медичної допомоги, – тих, кому просто нікуди було лягти, які не могли дійти до свого лікаря. Ми втратили дуже багатьох людей, наприклад, від гепатоцелюлярної карциноми, від інших хронічних хвороб. Тому що всі стаціонари були переповнені.

Зараз у нас непроста ситуація з наданням медичної допомоги внутрішньо переміщеним особам, які можуть мати стигматизацію, через яку вони можуть не звертатися по медичну допомогу, не укладати договори із сімейними лікарями.

Але все-таки медичну допомогу військовим переважно надають у військових госпіталях, а в інфекційні стаціонари вони потрапляють зі специфічними інфекціями. Але якщо їхня кількість наростатиме, можливо, буде створено якесь об'єднання для забезпечення доступу до медичної допомоги залежно від наявних ресурсів, щоб не обмежувати якість обстеження та лікування цих пацієнтів. Адже зрозуміло, що у військових один ресурс, а у цивільних інший.

На жаль, ми знову перейшли до такої схеми медичної допомоги, за якої дуже мало уваги приділяється профілактиці. Основний акцент зрушили на сімейних лікарів. Але вони завантажені нескінченною роботою, на них величезне навантаження, вони не можуть представляти 30-40% усієї медичної допомоги в Україні.

А стаціонари? Бачите, що ними відбувається? Вони скорочуються. Слава Богу, у нас ще немає такого, як у Європі, де госпіталізують тільки дуже важких хворих – це завжди гірше для результату. Але ми відчуваємо кадровий голод скрізь, відтік кадрів дуже великий. Щодо хірургів, то багато хто з них зараз зайняті на фронті і в прифронтових регіонах. Усе це відбувається в стані війни.

А потім, коли війна закінчиться, з'явиться величезна кількість людей, які повернуться і вимагатимуть величезної кількості допомоги. Можливо, тоді необхідно буде створити об'єднання, щоб правильно розподіляти військові та цивільні ресурси.

– Під час війни в Україні дуже тісною стала співпраця із західними партнерами, зрозуміло, у суто військовому контексті. Але чи бачите ви ознаки того, що посилилася співпраця також і в суто медичній площині? Чи є що запозичити Україні в європейських партнерів, зокрема, для ситуації війни, для більш ефективної допомоги внутрішньо переміщеним людям?

– Я як інфекціоніст довгі роки є свідком того, що про інфекційні хвороби абсолютно забувають до того моменту, поки щось не трапиться. А щойно щось трапляється, одразу всі схаменулися, починають зміцнювати, перестають скорочувати і закривати інфекційні стаціонари.

Звичайно, міжнародного співробітництва не може не бути. І ми все робили тільки в міжнародній співпраці. Наприклад, у нас є чудова програма щодо вірусних гепатитів, яку ми зробили тільки завдяки міжнародній співпраці. Але ніколи вони не нав'язують радикально щось своє, коли пояснюєш їм, що щось ми можемо прийняти, а щось ні, оскільки, якщо ми це приймемо, у нас впаде якість надання медичної допомоги.

На мій погляд, реформи мають бути спрямовані саме на підвищення якості надання медичної допомоги. Що це таке?Це, наприклад, відсоток вилікуваних людей від якоїсь серйозної патології. Не може мірилом якості надання медичної допомоги слугувати кількість куплених пробірок або апаратів ШВЛ, але на сьогоднішній день у нас це так.

Ми в соціальній кризі, у нас ще все попереду. У нас обов'язково будуть спалахи хвороб, уже не кажучи про глобальні спалахи, які без кінця прогнозує Всесвітня організація охорони здоров'я. Ще 2021 року ВООЗ офіційно заявила, що нам треба готуватися до нової пандемії. Розглядають кілька збудників хвороб Х, пташиний грип, що мені дуже не подобається, адже там дуже висока летальність.

Тому треба готуватися. Річ у тім, що знищення інфекційних стаціонарів супроводжується скороченням персоналу. Зараз наші найкращі фахівці переходять у сімейні лікарі, але, якщо щось трапиться, їх знову не вистачатиме. Але ви вже нікого не повернете, бо люди підуть.

Така недалекоглядність мене просто вражає. Здавалося б, пандемія COVID-19 мала б усіх навчити, адже ми, нагадаю, зустріли її без головного санітарного лікаря, з розірваною санітарно-епідеміологічною станцією, де функції епіднагляду нікому не було передано. Потім, коли вдарив COVID-19, усе швиденько повернули назад, повернули головних санітарних лікарів.

Ми не можемо копіювати західні медичні реформи, ми можемо їх тільки адаптувати, передбачити перехідний період. Є так звані соціальні детермінанти здоров'я, згідно з якими робота лікарів і медицини – це лише 20% (чинників, що визначають здоров'я населення), а все інше, 80% – це умови життя, якість їжі, екологія, соціальна підтримка та інше.

Зараз дуже велику увагу необхідно приділити соціальній підтримці.

Поясню на простому прикладі – ми ліквідували протитуберкульозні заклади, а мережу догляду та соціального супроводу не включили і це дуже небезпечна ситуація. Чому? Так, сучасні схеми лікування передбачають швидке звільнення від цього збудника, але тільки в тому разі, якщо людина приймає терапію. Якщо людина не буде її приймати, то ніякого ефекту від лікування не буде, і тоді людина стає джерелом інфекції, зокрема рознощиком мультирезистентних варіантів. Хтось має за цим стежити, людям необхідний соціальний супровід. А у нас що? Пацієнтів із хронічними розладами просто виписали "під нагляд родичів", яких або немає, або в них немає ресурсу для догляду. Під час війни відсутність "містків" між стаціонаром і послугами за місцем проживання (у громадах) набирає майже трагічних обертів. Особливо для внутрішньо переміщених осіб із туберкульозом чи психічними розладами – це категорія "подвійної невидимості". Вони втратили і лікарню, і дім, і громаду, яка могла б їх знати.

Тобто у рамках реформи з лікарень викинули людей, особливо з психлікарень, взагалі без жодного плану. І ми не знаємо, скільки з них померло, що з людьми.

Соціальних хвороб у нас буде дуже багато, тому що ми в стані війни. Тому ми не можемо цілком і повністю копіювати системи охорони здоров'я тих країн, де немає таких соціальних проблем. Я вже не кажу про країни, де індекс здоров'я населення набагато вищий.

Але перш ніж робити будь-які реформи, треба дізнатися, на якій стадії ми перебуваємо. Що в нас є, чого в нас немає. Нам із 2019 року обіцяють аудит, так, він необхідний. Ми маємо розуміти, скільки в нас населення, скільки лікарень функціонують, скільки лікарень закрилося, скільки хвороб, яка смертність від різних хвороб тощо. У статистиці дуже багато параметрів, але зараз вона недоступна. Що можна планувати?

А поки ми не знаємо, що маємо, краще поменше руйнувати і побільше зберігати те, що було зроблено непоганого. Я людина стаціонару, і я стикаюся з цим. Наприклад, у нас померла пацієнтка, бо в неї боліло вухо. Вона кудись зверталася, їй сказали: нічого, прийдете через два тижні. А потім чоловік знаходить її непритомною, у неї розвинувся важкий менінгоенцефаліт.

Я вважаю неправильним, коли пацієнт не може отримати доступ до медичної допомоги дуже тривалий час. Раніше медицина справлялася без таких нововведень, попри таке ж фінансування, як зараз.

Мені шкода людей. Одна справа, коли людина гине з об'єктивних причин – від якогось невиліковного захворювання або дуже важкого захворювання, або, коли в нас немає доступу до цього лікування, або немає досвіду... І інша річ, коли людина помирає від стану, якому можна було б абсолютно запобігти, тільки тому, що в неї був обмежений доступ до медичної допомоги. Я цього не приймала, не приймаю і ніколи не прийму. І я розумію, що в житті все може бути, є людський фактор, але це не має бути державною політикою.

Матеріали на цьому сайті рекомендовані для загального інформаційного використання й не призначені для встановлення діагнозу або самостійного лікування. Медичні експерти OBOZ.UA гарантують, що весь контент, який ми розміщуємо, публікується й відповідає найвищим медичним стандартам. Наша мета - максимально якісно інформувати читачів про симптоми, причини та методи діагностики захворювань. Закликаємо не займатися самолікуванням, для діагностики хвороб та визначення шляхів їх радимо звертатися за консультацією лікарів.